Відомі Білоцерківці

Богдан Хмельницький - особистість, яка зіграла ключову роль в історії України.

Богдан Хмельницький був великим сином свого народу, зумів дати всім українцям віру в свою державу і силу боротися за неї до переможного кінця.

В часи Визвольної війни 1648-57 років Біла Церква, яка була на той час досить значним містом - центром староства та полку і мала понад 1000 дворів, стала одним з найважливіших опорних пунктів козацького війська.

Довгий час Богдан Хмельницький з основними своїми силами перебував в Білоцерківському замку, розсилаючи звідси по всій Україні заклики до боротьби.

Іван Мазепа народився 20 березня 1639 в Білій Церкві в родині Адама-Степана та Марії Мазепа. Відомості про місце і день його народження записано в молитовнику Кременецького монастиря після 1709 [1] Підтверджують це й інші літописні, мемуарні повідомлення. Так, автор «Літопису Самовидця», зазначає, що Мазепа був "роду шляхетського, повіту Білоцерківська, старожитньої шляхти української і в війську значної« [2]. Канцелярист за часів правління гетьмана Самійло Величко у своєму «Літописі» писав, що гетьман - " значний козако-російський дворянин, батько Степан Мазепа жив ... на Білоцерківщині в своїй помісної Мазепинцях "[3]. Можливо, остання вказівка сприяла поширенню версії, що І. Мазепа народився саме в цьому селі. Проте документи середини XVII століття. свідчать, що батьки проживали в самій Білій Церкві. Мазепинці ж використовувалися ними для тимчасового проживання та ведення господарства

Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику.

З небаченою послідовністю він зміцнює становище старшини, роздавши їй понад тисячу дарчих на землі. Не забуває також про власні інтереси. Завдяки щедрим дарам від царя Мазепа накопичує близько 20 тис. маєтків і стає одним із найбагатших феодалів Європи.

Людина досвідчена й витончена Мазепа скеровує значну частину своїх особистих прибутків на розвиток релігії та культурних установ. Ревний покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових церков, споруджених у пишноту стилі, що у його час називають мазепинським (або козацьким) барокко. У 1706 році зведення великої кам'яної церкви почав Мазепа на батьківщині - у Білій Церкві. Криваві події 1708 року та подальша передача міста Польщі так і залишили цю споруду недобудованою. До наших днів дожила лише частина тієї церкви, що має назву Микільська. Крім того, він заснував багато інших шкіл і друкарень, щоб "українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти".

Іван Богун (близько 1618 - 17 лютого 1664) - полковник Війська Запорозького, Наказний гетьман Війська Запорозького.

У джерелах, спогадах про козацтво, козацьке військо постійно зустрічаються згадки про Івана Богуна, якому як нікому іншому протягом 15 років вдавалося утримувати полковничий пернач і здобути чимало перемог.

Богун був активним учасником повстання під керівництвом Богдана Хмельницького і його соратником Після поразки під Берестечком Богдан Хмельницький видав універсали про мобілізацію та про спорудження земляних укріплень під Білою Церквою, керувати спорудження земляних укріплень був призначений полковник Іван Богун, який потім приймав участь у запеклих боях між козаками і польськими військами на білоцерківських укріпленнях.

Пили́п О́рлик (1672-1742 рр.) - український політичний, державний і військовий діяч, Генеральний писар (1702-1709), Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710-1742), поет, публіцист. Один із упорядників «Договорів і постанов» - конституційного акту, який іноді називають «першою в світі Конституцією», фактично - козацького суспільного договору.

Під час визвольної боротьби України від московського панування Пилип Орлик розсилав листи-універсали в яких закликав до повстання народу проти влади московського царя. Населення підтримало Орлика і один за одним міста Правобережжя переходили під владу гетьмана.

У березні 1711 року об'єднані війська під командуванням Пилипа Орлика тримали в облозі фортецю Білої Церкви.

Тара́с Григо́рович Шевче́нко (1814-1861) - український письменник, класик української літератури, мислитель, художник. Національний герой і символ України. Братчик Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).

Уперше місто Біла Церква Тарас Шевченко відвідав 1828 року, супроводжуючи пана Енгельгардта, в якого служив козачком. Найбільше хлопця вразив парк «Олександрія» - він йому здався раєм.

Через 18 років Шевченко знову побував у Білій Церкві і згодом свої враження виклав у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»: «В Белую Церковь приехали мы уже ночью. Посоветовавшись с Трохимом, решились мы ночевать на почтовой станции и, я вам скажу, мы хорошо сделали, что так придумали умно: а иначе мне, может быть, никогда не пришлось бы писать этой «Прогулки», а вам читать ее, мои терпеливые читатели, потому что узел описываемого мною происшествия завязался именно в эту достопамятную ночь».

Загалом поет у багатьох своїх творах відобразив історичні події України, пов'язані з Білоцерківщиною. Це поема «Чернець», присвячена Семенові Палію - організаторові народно-визвольної боротьби на Правобережжі, у вірші «Швачка» він оспівує одного з ватажків гайдамацького загону, що діяв тут. У приписах до поеми «Гайдамаки» розповідає про участь у кривавій розправі над повсталими К. Браницького - майбутнього власника Білої Церкви.

Семен Палій - полковник білоцерківський (фастівський), керівник національно-визвольної боротьби українського народу у Правобережній Україні наприкінці XVII-го на початку XVIII століть.

Роки його діяльності припадають на той складний період вітчизняної історії, коли українське територіальне питання набуло міжнародного значення, а кожна з навколишніх країн (Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та залежне від неї Кримське ханство) прагнула не допустити утворення на європейській карті козацької держави.

В цілому багатогранна і енергійна діяльність С. Палія, спрямована на всебічний розвиток української держави заслуговує на почесне місце в історії вітчизняної визвольної боротьби, адже саме завдяки діяльності таких відчайдушних сміливих борців Україна може пишатися своїми синами.

Влітку 1918. р. починає організовувати окремий загін Січових Стрільців у Білій Церкві.

Постать Євгена Коновальця (1891-1938) символізує спадковість традицій української національно-визвольної боротьби.

Участь у буремних подіях 1917-1921 років стала для майбутнього провідника УВО-ОУН не лише школою національно-визвольної боротьби, але й принесла йому визнання як одного з чільних воєначальників армії УНР.

Командування військовим формуванням Січових стрільців зробило ім`я Євгена Коновальця відомим для усіх борців за незалежність України.

Одразу ж після цього було оголошено збір колишніх січовиків до Білої Церкви, де й мав формуватися Окремий загін Січових стрільців армії Української Держави.

Сотник Роман Дашкевич, який разом з багатьма іншими січовиками перебував після гетьманського перевороту в лавах Запорізької дивізії, згадував: "Одного дня, з початком вересня, приїхав до сотника Дашкевича телефоніст зі штабу дивізії і повідомив, що до штабу дивізії прийшла для нього з пошти таємнича телеграма: "Усі до Білої Церкви - Коновалець".

У вересні 1918 року організація та вишкіл відновленого військового формування вже йшли повним ходом.

Грамота Скоропадського про федерацію з Росією в листопаді 1918 року викликала надзвичайно негативну реакцію серед січовиків. Політична позиція Стрілецької Ради, як згадував Євген Коновалець, полягала в тому, що "Січові стрільці будуть вірні гетьманській владі, якщо вона буде боронити самостійної, від нікого незалежної української державності".

Пересвідчившись, що П. Скоропадський не має наміру відстоювати незалежність України, Є. Коновалець та його бойові соратники активно підтримали повстання Директорії проти гетьманського режиму.

Загін Січових стрільців став основною військовою силою Директорії у перші дні повстання. "Центром подій стала Біла Церква, а в ній бараки Січових стрільців", - згадував учасник тих подій.

Є. Коновалець вважався чи не найвпливовішим воєначальником армії УНР.

В листопаді 1918 року в Білій Церкві почалося збройне повстання під керівництвом Симона Петлюри та Володимира Винниченка. Тут відбувалося формування основних сил Директорії. Тут вперше було надруковано повідомлення про відновлення влади незалежної УНР.

Більше місяця місто над Россю було штабом сил повстанців - фактично другою столицею України. Саме звідси вирушило 60-тисячне військо, яке 14 грудня 1918 року захопило Київ.

Селянсько-козацькі повстання кінця XVI століття були першими великими організованими виступами об'єднаних сил українського селянства, козацтва й міського населення проти польсько-шляхетського гніту, які завершилися війною 1648-1654 років під керівництвом Богдана Хмельницького.

Істориками встановлено, що 5 жовтня 1594 р. в Україні спалахнуло народне повстання під проводом Северина Наливайка. За оцінками польських істориків, чисельність війська сягнула 12 тисяч.

23 березня 1596 року загони Лободи, Наливайка та Шаули з'єдналися під Білою Церквою, розгромили велике військо під орудою князя К. Ружинського і увійшли в місто.

Ім'я Северина Наливайка назавжди залишилося в українській історії та пам'яті народній. Про його мужню поведінку під час страти розповідають легенди і перекази. Поет Кіндрат Рилєєв прославив народного героя у поемі «Наливайко», а Тарас Шевченко - у поемах «Тарасова ніч» і «Гайдамаки», драмі «Назар Стодоля» й трагедії «Никита Гайдай» та вірші «У неділеньку святую». В наш час чудовий роман про Северина Наливайка створив Микола Вінграновський.

Кри́штоф Коси́нський (1545 -1593) -козацький отаман. Полковник Війська Запорозького реєстрового (1590), гетьман козаків-низовиків (1591-1593). Очолив перше велике антифеодальне козацько-селянське повстання, яке почалося в 1591 р. і тривало до 1593 р. Воно охопило Київщину, Поділля і Волинь.

29 грудня 1591 року штурмом взяв Білу Церкву.

Саме після його збройного виступу такі війни почали вибухати одна за одною. І тривало це протягом двох з лишком століть.

Петро Гаврилович Лебединцев (1819-1820 рр.) - краєзнавець, педагог, журналіст, український історик, археолог, релігійний та освітній діяч.

Почесний член Імператорського Московського археологічного товариства, Київської духовної академії, Університету святого Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка), член-засновник Історичного товариства Нестора-літописця, дійсний член Тимчасової комісії для розбору давніх актів при Київському військовому, Волинському і Подільському генерал-губернаторові, Імператорського православного Палестинського товариства, Одеського товариства історії та старожитностей, член Київської духовної консисторії (з 1863 року).

У 1851 р. він отримав призначення в Білу Церкву, настоятелем Преображенського собору і законовчителем реальної гімназії. Став благочинним.

У 1859 р. Петром Лебединцевим було відкрито у Білій Церкві чотири церковноприходські школи, які отримали підтримку і селян, і поміщиків. З Білої Церкви фактично започаткувалася мережа церковноприходських шкіл в усій Російській імперії, яких вже у 1861 р. діяло понад 18 тисяч.

У 1861 р. старанням Петра Лебединцева було засновано училище для дівчат духовного звання.

У 1862 р. він заснував газету «Киевские епархиальные ведомости» і став її редактором.

Іва́н Нечу́й-Леви́цький (справжнє прізвище - Леви́цький, (1838-1918) - український письменник, етнограф, фольклорист, педагог.

Класик української літератури Нечуй-Левицький бував в Білій Церкві десятки разів, місяцями жив у родині сестри[2], спілкувався з видатним єврейським письменником Шолом-Алейхемом, котрий жив тут до еміграції.

У листі до письменниці Наталі Кобринської Іван Семенович Нечуй-Левицький писав: "В Білій Церкві я почував себе, як вдома, бо це місто чисто національне...", бо живуть в ньому люди щирі, привітні, бо звучить в ньому рідна українська мова.

"Вам, мабуть, не доводилось бачити таких силенних ярмарків, як цей, що стає тутечки в Білій Церкві, роковий ярмарок на Спаса", - так запитував відомий співець Надросся Іван Нечуй-Левицький у своєму листі одну високоповажну пані. Саме тут, на білоцерківському ярмарку письменник спілкувався з представниками багатонаціонального населення нашого міста - українцями, євреями, поляками. Івана Семеновича цікавили діалекти і говірки українців з різних областей, які приїжджали ярмаркувати до нашого міста. Зібрані перлини української розмовної мови письменник подавав до словника Бориса Грінченка.

Крім того, жителі Білої Церкви з нетерпінням чекали Івана Нечуя-Левицького у місцевих книгарнях, щоб купити його книги з прекрасними пейзажними замальовками околиць міста і району.

Сошенко Іван Максимович (1807-1876) − видатний український художник і педагог. Один із найближчих друзів Тараса Шевченка, взяв активну участь у його визволенні з кріпацтва.

Познайомився з Тарасом Шевченком у 1836 в Петербурзі. Був одним із перших, хто звернув увагу на художній хист Шевченка та познайомив його з такими відомими людьми, як Євген Гребінка, Василь Григорович, Олексій Венеціанов та інші.

Іван Сошенко працював в Білоцерківський гімназії в 60-х рр. 19 ст.

Кирило Григорович Стеценко - український композитор, класик, чия неповторна музика вже більше століття звучить не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Його діяльність була багатогранною: він був педагогом, диригентом, музичним критиком, протоієреєм православної церкви, громадським діячем.

Кирило Григорович Стеценко працював у білоцерківських гімназіях.

Під час перебування в Білій Церкві (1908-1909 рр.) Кирило Стеценко не тільки займався педагогічною діяльністю, а й продовжував свою творчу роботу. Крім виступів гімназійного хору, він організовував міські концерти.

Також Кирило Стеценко тут написав майже третину своїх романсів, зробив хорові обробки народних колядок та щедрівок. Крім цього, композитор створив словоспів на слова Івана Франка «Коваль», сатиричний романс «Цар Горох», написав музику до п'єс «Наталка Полтавка» та «Сватання на Гончарівці».

В Білій Церкві також упорядкував музику до п'єси «Бувальщина» А. Велісовського, водевіля «Як ковбаса та чарка» М. Старицького.

Миха́йло Корні́йович Ча́лий (1816-1907) - український педагог і громадсько-культурний діяч, літератор, був другом Тараса Шевченка і першим його біографом.

Належав до гуртка вчених, що гуртувалися довкола журналу «Киевская Старина». Друкувався в «Основі» (1862) і в «Киевской Старине» (1899). Автор книг «Жизнь и произведения Тараса Шевченка» (1882) і спогадів.

1861 року Михайла Чалого було призначено директором гімназії в Білій Церкві, на цій посаді він перебував до 1869 року.

При директорі М. Чалому, зверталася увага на релігійне виховання гімназистів. За його пропозицією і наполяганнями почалося створення гімназійної церкви. Вона була відкрита в 1868 р. і названа на честь святих апостолів Архипа і Філімона.

Я́ків Миха́йлович Яцине́вич (1869 -1945 рр.) - композитор, диригент і фольклорист родом з Білої Церкви на Київщині. Учень М. Лисенка в Києві, з яким 1891-1904 засновував українські хори. Диригент чоловічого хору Київського університету(1903-1906) і міськ. хору в Одесі (1925-1930). Твори: симфонія «1905 рік», ораторія «Скорбна мати» (слова П. Тичини), церк. музика (служба Божа, кантати на теми св. Юрія, Василія, Петра й Павла), хорові твори, понад 200 обробок народних пісень.

Життя Якова Яциневича до жовтневого перевороту 1917 року було повністю пов'яза­не з церквою: після навчання у Софійській духовній школі та Київській духовній академії, його призначають регентом кращого на той час хору Михайлівського собору.

У післяреволюційні роки Яциневич бере активну участь у створенні Української Пра­вославної Автокефальної Церкви, на честь якої пише свій найвидатніший твір - прек­расну «Літургію».

Вотчал Євген Пилипович (1864-1937 рр.) - ботанік, академік АН УССР, професор Київського політехнічного інституту, Київського сільськогосподарського інституту, керівник Кафедри біології сільськогосподарських рослин АН УРСР.

Є.П. Вотчал був одним із засновників у Києві Наукового інституту селекціі (згодом ВНДІ цукрових буряків), у якому до 1937 р. керував фізіологічним відділом. Одночасно у 1934-1937 рр. він завідував відділом біології с.-г. рослин Інституту ботаніки АН УРСР.

Наукові праці присвячено дослідженню водного режиму та фізіології дерев, електро- та агрофізіології. Один із засновників часткової фізіології сільськогосподарських рослин, польової фізіології, теорії врожайності та посухостійкості. Створив наукову школу.

По роду своєї діяльності перебував та працював у Білій Церкві.

Євген Деслав (Євген Антонович Слабченко), французький та іспанський кінорежисер українського походження, активний діяч українського емігрантського руху, засновник українського скаутського руху на Наддніпрянщині.

В травні 1917 р., закінчив білоцерківську гімназію.

З серпня 1918 р. Євген Слабченко служив в Головному Штабі Окремого Корпусу Січових Стрільців вартовим старшиною при полковникові Василю Тютюннику. В листопаді цього ж року бере участь у повстанні Окремого Корпусу Січових Стрільців проти влади гетьмана Скоропадського.

В січні 1919 р. за призначенням Директорії входить до складу Української дипломатичної місії до США, а з 1920 р. - українським дипломатичним кур'єром у Європі, де й залишився на еміграції після розформування дипмісій УНР.

Відзнята спільно із Жаном Даруа художня стрічка «Війна хлопчаків» 1938 року отримала найпрестижнішу американську кінопремію «Оскар» як найкращий фільм європейського виробництва.

Окрім кінематографії, Є.Деслав працював у галузі кіножурналістики (виступав у 1925-1933 роках на сторінках журналу «Кіно»), заснував у Парижі товариство «Друзі українського кіно» що сприяло пропаганді українських фільмів за кордоном.

Хоч Євгена Слабченка і називають французьким та іспанським кінорежисером з українським корінням, сам він завжди вважав себе режисером українським, який через несприятливі історичні обставини змушений був реалізовувати свій талант поза межами рідної землі. Власні мистецькі здобутки репрезентував як можливість заявити про Україну та її митців у світі, привернути увагу до проблем української культури та спричинитися до її інтеґрування в західноєвропейський культурний простір.

Білоцерківці пишаються відомим земляком.

Шолом-Алейхем (їдиш שלום עליכם - Шолем-Алейхем, у перекладі - «мир вам», справжнє прізвище, ім'я та по батькові - Рабинович Соломон Наумович (Шо́лом Но́хумович); (1859-1916) - єврейський письменник і драматург, один з основоположників сучасної художньої літератури на ідиш, в тому числі дитячої. Писав також на івриті і російською мовами. Життя митця було тісно пов'язане з Україною.

Брат письменника у своїх спогадах написав, як високо цінував Шолом-Алейхем Тараса Шевченка, як зберігав у своїй бібліотеці "Кобзаря", любив, знав напам'ять українські пісні, деякі Шевченкові вірші. Письменник спілкувався з видатними діячами української культури - його сучасниками, зокрема, з Михайлом Коцюбинським, Миколою Лисенком.

У 1883-1887 роках після одруження Шолом-Алейхем жив з сім'єю і працював у м. Біла Церква. Тут вони купили будинок і провели найкращі молоді роки, тут народилися його перші діти.

У 1900 р брав участь у виступах на вечорах в Києві, Бердичеві та Білій Церкві.

Шолом-Алейхем написав десять романів, двадцять п'єс, сотні повістей та оповідань, багато статей. Твори письменника перекладені десятками мов світу.

Володимир Боніфатійович Антонович (1834-1908 рр.) - історик, археолог, етнограф, один з основоположників української історіографії, голова Історичного товариства Нестора Літописця (1881 р.), член-кореспондент Імператорської Санкт-Петербурзької Академії наук (з 1901 року), член Київського товариства старожитностей і мистецтв, голова Київської школи істориків-українофілів, професор і декан історико-філологічного факультету Київського Імператорського університету Св. Володимира.

Володимир Антонович приймав участь у діяльності Південно-західного відділу Російського імператорського географічного товариства, ентузіасти якого займалися метеоспостереженнями в Таращі, Городищі і Білій Церкві. В одному документі він зазначив, що заїжджав до своїх родичів, які мешкали у Білій Церкві.

Микола Бердяєв (1874 - 1948), найвидатніший філософ ХХ століття, відомий європейський інтелектуал, вітчизняний мислитель.

Головною ідеєю життя і творчості Миколи Олександровича була воля, яка в його розумінні є первинним змістом буття. Волею, згідно з Бердяєвим, наділене все, вона становить внутрішню основу життя і Бога, й людей, і всього світу, а тому життєвим завданням кожного є знаходження в собі цієї волі і розкриття її благодатних дарів.

Микола Олександрович Бердяєв народився в Києві, де пройшло його дитинство та юність.

Осмислюючи свій життєвий досвід у знаменитому "Самопознании", відомий філософ згадував про своє дитинство і юність: "Осенью мы постоянно жили с матерью в Белой Церкви. У меня был кабриолет с двумя пони, я сам правил и ездил в лес за грибами, сзади сидел кучер в польской ливрее. Кроме того, был осел, на котором я ездил по парку".

Бував Микола Олександрович у Білій Церкві і пізніше: "Я иногда ездил туда на месяц для уединенных занятий и жил в зимнем дворце гетмана Браницкого. (...) Любил я ходить в уединении по чудесному парку Александрии и мечтать об ином мире".

Мико́ла Іва́нович Вави́лов (1887 -1943 рр.) - вчений-генетик, ботанік, академік АН СРСР і АН УРСР, найбільше відомий роботами з ідентифікації центрів походження культурних рослин. Присвятив своє життя вивченню і удосконаленню сортів пшениці, зернових та інших хлібних культур, які годують населення всього світу.

М. І. Вавилов був почесним членом:

Англійського товариства прикладної ботаніки

Іспанського товариства випробувачів природи

Американського ботанічного товариства

Садівничого товариства в Лондоні

А також:

Членом Аргентинської академії

Членом-кореспондентом Шотландської академії наук

Членом-кореспондентом Німецької академії наук

Навчання і наукова діяльність М.І. Вавилова були постійно повʼязані з Білою Церквою.

Бенціон Мойсейович Вул (1903-1985) - видатний вчений у галузі фізики діелектриків, напівпровідників і квантової електроніки.

Б.М.Вул був віце-президентом Міжнародного союзу чистої і прикладної фізики, членом виконкому Європейського фізичного товариства, неодноразово брав участь в Пагуошських конференціях вчених. Його роботи публікувалися за кордоном англійською, німецькою, французькою, чеською, угорською та китайською мовами.

Народився у місті Біла Церква, де навчався у школі, у вищому початковому училищі, Білоцерківській гімназії.

Гонча́р Оле́сь (Олекса́ндр) Тере́нтійович (1918-1995 рр.) - український письменник, літературний критик, громадський діяч. Перший лауреат республіканської премії ім. Шевченка (1962), голова Спілки письменників України (1959-1971), академік НАН України (1978). Герой України (2005, посмертно).

Від 1973 року - голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру.

Олесь Гончар неодноразово бував у Білій Церкві на зустрічах зі студентами та читачами бібліотек. У романі «Людина і зброя» він описав студентський батальйон Білоцерківського сільськогосподарського інституту, який брав участь у німецько-радянській війні.

Андрій Михайлович Гродзинський (1926-1988) - академік Академії наук УРСР, доктор біологічних наук, професор, академік-секретар відділення загальної біології АН УРСР, член Президії АН УРСР, директор Центрального республіканського ботанічного саду АН УРСР, голова Ради ботанічних садів України та Молдавії, засновник сучасної алелопатії та теоретичних основ фітодизайну. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1992) (посмертно). Старший брат академіка НАН України, біолога Дмитра Гродзинського.[1]

Народився у місті Білій Церкві Київської області в родині декана агрохімічного факультету Білоцерківського сільськогосподарського інституту.

У 1950 році перевівся до Білоцерківського сільськогосподарського інституту на агрономічний факультет, який з відзнакою закінчив у 1954 році, захистивши замість держіспитів дипломний проект, бо під час навчання вів активну дослідницьку роботу.

З 1965 року - заступник директора Інституту ботаніки АН України, а потім - директор Центрального республіканського ботанічного саду АН України. Захищає докторську дисертацію на тему «Алелопатія в житті рослин та їх угрупувань». Свою подальшу наукову діяльність присвятив дослідженню хімічної взаємодії рослин, механізмів, дії біологічно активних речовин, пізнанню особливостей алелопатії у різних типах рослинності. Особливу увагу приділяв вивченню алелопатичної взаємодії у різних типах рослинності та різних фітоценозах.

Дмитро́ Миха́йлович Гродзи́нський (1929-2016, Київ) - академік Національної академії наук України, професор, доктор біологічних наук. Академік-секретар Відділення загальної біології НАН України. Голова Національної комісії з радіологічного захисту при Парламенті України. Завідував відділом біофізики й радіобіології Інституту клітинної біології й генетичної інженерії НАН України. Заслужений діяч науки і техніки України, Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.

Молодший брат академіка НАНУ, біолога Андрія Гродзинського, батько члена-кореспондента Національної академії наук України Михайла Гродзинського.[1]

Народився 5 серпня 1929 року в місті Біла Церква Київської області, в Україні. Має дві вищі освіти - закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут і механіко-математичний факультет Московського державного університету ім. Ломоносова. Кандидатську й докторську дисертації захистив у Вченій Раді при Відділенні біології Академії наук України.

Основне коло наукових інтересів - радіобіологія й радіоекологія, репараційні процеси в опроміненій клітині, механізми протипроменевого захисту, механізми дії малих доз іонізуючих випромінювань, віддалені ефекти опромінення. Розробив теорію надійності біологічних систем.

Бе́нні Ґу́дмен, (англ. Benny Goodman, повне ім'я Бенджамін Девід Ґудмен, (1909-1986 рр.) - видатний американський джазмен, кларнетист, керівник оркестру. Легендарний Король свінгу, американський джазмен Бенні Гудмен, народився в Білій Церкві

Про народження у Білій Церкві розповів сам Бенні Гудмен.

Також український дослідник Олександр Дмитренко та письменник з Ізраїлю Борис Турчинський вважають, що Бенні Гудмен з'явився на світ саме у Білій Церкві, а його батькові якось вдалося оформити інше місце народження вже після переїзду до США.

Під час гастролей до Києва у 1962 році Бенні Гудмен сподівався відвідати Білу Церкву і навіть пропонував безкоштовно тут виступити. На жаль, влада не погодилася, пославшись на умови контракту.

Ім'я Леся Курбаса - видатного українського режисера, теоретика театру, актора, драматурга, публіциста й перекладача - відоме кожному білоцерківцю.

Білій Церкві пощастило свого часу: в історію її культурно-мистецького життя була вплетена унікальна сторінка становлення нового українського театру - національного за змістом і європейського за формою. Його відлік почався з літа 1920 р., коли група акторів на чолі з Л. Курбасом прибула до нашого міста. Саме вони стали ядром нового театру.

Найвизначнішою подією в культурному житті не лише Білої Церкви, а й усієї України стала прем'єра шекспірівського «Макбета», уперше в країні поставленого українською мовою в стінах саме нашого театру, який тоді ще називався «Палас».

15 липня 1920 р. Л. Курбас відкрив у Білій Церкві при відділі народної освіти 2-місячні акторські курси, де викладали видатні діячі українського театрального мистецтва В. Василько і Л. Гаккебуш (які згодом стали народними артистами України).

У січні 1923 р. Л. Курбас організовує в Білій Церкві мистецьке об'єднання «Березіль 3» (МОБ) - унікальний творчий заклад, який не мав на той час аналогів в Україні й де аналізувалися та вивчалися основні аспекти театральної роботи. При МОБ Курбас створив режисерську лабораторію (пізніше вона називалася також режисерським штабом), яка стала центром підготовки режисерів, а всі майстерні - платформою художніх та соціокультурних експериментів нової режисерської генерації учнів Курбаса.

Кожна епоха народжує митців, які потрапляють на стрижень духовного й культурного життя нації, втілюючи у своїй творчості найістотніші риси народу, їхнє мистецтво мовби вбирає в себе творчу енергію країни, особливо в драматичну добу, в часи виняткової напруги, піднесень, трагічних прозрінь і пророчих осяянь.

Саме таким велетнем був Лесь Курбас - одна з найвидатніших постатей українського культурного життя 20-х - початку 30-х років, один з провідних діячів відродження української національної культури. Він - актор і режисер, публіцист і організатор театру, театральний педагог і сценічний діяч, драматург і перекладач, мислитель, або глибоко своєрідний філософ-естетик. Осяжність і вдумливість висунутих і розв'язуваних Курбасом митецьких та філософських завдань співмірна як з трагізмом його особистої долі, так і з долею всієї української культури ХХ століття.

Лапінський Євгеній Валентинович (1942-1999 рр.) - чемпіон Ігор ХІХ Олімпіади (1968р.), бронзовий призер Ігор ХХ Олімпіади ( 1972р.) з волейболу, володар Кубку світу (1965р.) бронзовий призер чемпіонату світу (1966р.) дворазовий чемпіон Європи ( 1967, 1971р.).

Дитячі і шкільні роки Євгена пройшли в Білій Церкві.

Мико́ла Віта́лійович Ли́сенко (1842-1912 рр.) - український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.

До найвідоміших творів Лисенка належать музика гімнів «Молитва за Україну» та «Вічний революціонер», котрі зокрема виконував хор К. Стеценка під час Свята Злуки, опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» та інші. Лисенко створив численні аранжування народної музики для голосу й фортепіано, для хору та мішаного складу, а також написав значну кількість творів на слова Тараса Шевченка.

Перша подорож М. Лисенка з хором по Україні відбулася на Різдвяні свята 1893 року. Її маршрут пролягав через Чернігів, Ніжин, Полтаву, Єлисаветград та Одесу. Друга ‒ влітку 1897 року. Концерти пройшли в Бердичеві, Житомирі, Умані, Козятині, Білій Церкві, Смілі, Черкасах, Золотоноші, Прилуках, Лубнах.

Люлька Архип Михайлович (1908-1984 рр.). Винахідник турбореактивного авіаційного двигуна, революційного в авіації.

Після семирічки вчився у профтехшколі в Білій Церкві.

Вважав, що вік поршневих авіадвигунів добіг кінця. Міркуючи про альтернативу, дійшов геніальної думки використати для поступального руху реактивну тягу від стисненого й нагрітого газу (ТРД - турбореактивний двигун). На початку 1950-х рр. турбокомпресорний стартер Архипа Люльки визнано найнадійнішим і найкомпактнішим у світі. На літаках з двигунами Люльки встановлено понад 10 світових рекордів. Великий конструктор не забував свій край, часто бував на Київщині, спілкувався рідною мовою.

Попович Павло Романович, перший космонавт-українець.

Попович Павло Романович народився 5 жовтня 1929 року в м. Узин Білоцерківського району Київської області (Україна). В Білій Церкві закінчив 7 класів і ремісниче училище

Павло Романович Попович - особистість легендарна, історична.

12 серпня - 15 серпня 1962 здійснив на космічному кораблі «Восток-4» перший у світі груповий політ двох пілотованих кораблів, спільно з Андріяном Ніколаєвим. В ході польоту 12 серпня 1962 року Павло Попович на прохання Сергія Корольова виконав пісню "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю", яка стала першою піснею виконаною в космосі.

Другий політ в космос Попович зробив 3-19 липня 1974 як командир екіпажу космічного корабля «Союз-14» (спільно з бортінженером Ю. П. Артюхіним).